* * * Знов моя матуся голову схилила, Може, біль у серці чи важка коса? Від журби рідненька рано посивіла, Відцвіла, мов вишня, молодість-краса.
Від роботи, знаю, натомились руки. Скільки ж того "щастя" у житті було? І летять до тебе діти і онуки, Щоб могла відчути радість і тепло.
І нехай минуле Вас бентежить й досі, Розділіть зі мною сивії літа. Не пускайте, мамо, в своє серце осінь, Хоч та осінь буде тепла й золота.
* * * Життя, як і доля, у муках дається. За що наді мною так гірко сміється? До ліжка недугом з різдва прикувала. Гадала, від світу мене відірвала?
Хотілось коханою бути й кохати, І власну дитину в обіймах тримати, Чи сина, чи доньку – немає різниці, Із рученьок рідних напитись водиці.
Та щастя зазнати мені не судилось, Воно в інші двері м'ячем закотилось. Життя пролітає, як вітер у полі. А скільки лишилось прожити в неволі?
Гірка моя доля, гірка, наче хіна... А може, і справді у мене провина? Здається, я Бога тоді прогнівила, Коли мене мати під серцем носила.
* * * Гадала, що доля колись посміхнеться, Усім негараздам настане кінець, І пісня любові із серця проллється, І тато мене поведе під вінець. Ті мрії рожеві зів'яли, мов квіти, Надія у серці лишилась мала, Вже майже пів-віку змогла я прожити, Стежину тернисту і вірну знайшла. Життя недаремне, як є що згадати, На жаль, пролітає воно, наче мить. Комусь не змогла я дружиною стати, Тому моє серденько й досі болить.
* * * Моя душа раскрыта на распашку В неё - сумели многие войти, Её - то жгли, то рвали, как бумажку, Никто ни разу не сказал: - Прости. Её порой со зла не замечали, Ей было больно, а она жила Слова ей вслед безбожные бросали, Она - кусая губы дальше шла. Ей так хотелось быть кому-то нужной, В ней столько нерастраченной любви! Но боль пришла ко мне, январской стужей, И душу исхлестала до крови.
* * * Открыть компьютер не даёт, То, что недавно написала, В тупик попала, ё-моё, Ах, если бы я только знала, Что он сюрприз преподнесёт, Тогда на диск всё записала б, Но что, же делать, ё-моё, Неужто рукопись пропала? Но кто же код к тебе найдёт? Сама искать, поверь, устала, Ну, хватит дуться, ё-моё, Откройся, я кому сказала! Компьютер видно всё учёл, Жаль, кнопку я не ту нажала, И он вдруг выдал: – Ё-моё, Ох, как же ты меня достала!
* * * Давай сейчас нарушим тишину, С тобой мы закричим на всю округу, И все поймут, как рады мы друг другу, Не замечая боль и седину. Услышат нас деревья, ну и пусть, Поверь, они нисколько не осудят, Лишь только чувства звёздные разбудят, Впитав в себя немую боль и грусть. В свою ладонь мою ладонь возьми, И у любви попросим мы прощенья. Пусть наша жизнь окажется мгновеньем, Лишь об одном прошу: – Не обмани.
Вірші Віри Щербини, мужньої людини, яку з дитинства припнуто хворобою до інвалідного візка, знаю давно. Вона пише на комп'ютері пальцями ніг. Незважаючи на біль і гіркоту, в її віршах вбачаю позитив, незгасаючу надію і жагу до життя. Дякую тобі, Віро, за вірші. Тетяна Осінь.
