У меня есть прекрасный повод - Вдруг хандра и в делах застой, Я бегу на свиданье в город; На свидание , город , с тобой. Утолив любопытства голод, Повидав чужие края, Я к тебе возвращалась город, Потому что я здесь своя. Облик свой охранял ты стойко - Небоскребами не зарос. И наверно поэтому столько Над тобою неба и звезд. От хандры я избавлюсь просто - Я ее не возьму с собой И с утра убегу на остров, Где три мачты над синей водой. Где как рыцарь в старинных латах , Там скалистый берег высок Чабреца дурманящий запах И ковыльки седой волосок. Где свой нрав укротив суровый, Замедляет река свой бег. Там плотина стоит подковой,- Мне на счастье,как оберег. Там седые стоят пороги Твою память храня и покой. Ты уютный и очень строгий И еще такой молодой. Жмурясь в теплых объятьях улиц, Я рассвет твой по капле пью. Я горжусь тобой и любуюсь. Потому что очень люблю!
Осень
Осень пробежала по бульварам, Золото рассыпала по весям. Не платите , так берите,даром - Ничего не стоит и не весит. Осень рыжая - она транжира, Что имеет - раздает и дарит: Бабье лето,мягче кашемира, В сумерках закат,нежней вуали. Дни короче,солнце все ленивей... На балу в пурпуре и багрянце Как ей хочется нетерпеливой Ветры закружить в безумном танце... А свернув иллюзию обмана, Побредет совсем другая осень, Растворившись в дымке из тумана, Серый дождевик поверх набросив. Разбросав в траве слезинки-блестки, Прежде чем в обратный путь пуститься, Задержавшись чуть на перекрестке, Вслед помашет белой колеснице.
Мой декаданс
Мне ненавистны зимы смотрины, Когда природа до бесстыдства нага. Снежинки первые хрупки и невинны, Словно маленькие феи-балерины С полу-призрачных полотен Дега. Закат растянут,а рассвет бесконечен... Уныньем праздным долгий день напоен. Пейзаж окна цветком осенним расцвечен. Как тихо...Нервно вздрогнули свечи И затаилось эхо в доме пустом. Есть пустота,с которой хочется слиться, Когда и время и пространство извне, Когда не нужно постигать и стремиться, Застыли тени и немотствуют лица И все земное воздает тишине. И если ко всему беспристрастен, В разрез желаниям молчит естество, И даже если над собой ты не властен - Есть состоянье абсолютного счастья И неразгаданной души торжество.
Я божевільна
Я божевільна , я божевільна… Боже , я вільна! Я повертаюсь , тепер назавжди , сама до себе. Де тільки хмари , де тільки зорі , де тільки небо, Де тільки обрій..І навіть сонце встає повільно. Нема кордонів , немає міри , немає спину. Почую шепіт струмка живого , і заспіваю… Примружу очі , думки і мрії заколихаю. Серпанком синім нехай спливають у снів долину. І най буденний почну святково день на світанні, Щоб зранку кава , і поруч діти , надвечір гості. Нема кордонів , немає міри, - безмежний простір… Щоб так прожити той день звичайний , Як день останній. Я божевільна ! Я божевільна бажанням жити! Яке то щастя , як у дитинстві росою вмитись. Ще теплий промінь зловить в долоні І ним зігрітись. Збирать в букети духмяно – терпкі Осінні квіти…
УКРАЇНО МОЯ!
Україно моя ! Цей мій вірш , то на згадку , як сповідь. Соловейком в діброві дитинства оспіваний час… Та безмежна любов , що із світлим прозрінням приходить, Коли бачиш цю землю, Завіщану Богом для нас. Україно моя ! З золотим , наче сонце колоссям, З синім небом й повітрям прозорим, духмяно – п,янким. Від Карпат до Дніпра, Так із давніх давен повелося , - Незалежність і воля Поруч з іменем гордим твоїм. Україно моя ! Чорним круком з під чорної хмари Знову ворог – загарбник Тягне вільну тебе в забуття. Та не буде того, Бо сини твої муром незламним Закривають тебе, Найдорожче віддавши – життя ! Україно моя ! Ми здобудемо волю назавжди! І зберемось всі разом, Заспівав коломийку – весну, для онуків своїх, Й проведем їх дорогою правди Про ту , канувшу в Літу , Останню у світі війну. Україно моя ! Щоб співалось тобі і любилось. Над тобою в молитві Господь свої крила розкрив. Українкою я в цім славетнім краї народилась. На Січі Запорізькій ! Колисці дідів – козаків .
