Главная » 2016 » Май » 19 » Борисенко Олена с. М. Білозерка
22:24 Борисенко Олена с. М. Білозерка |
Радует осень багрянцем и златом,
Годы несутся, как ветер крылатый,
Красят туманы волосы белым,
Жизнь на вчера и сегодня мы делим.
Сердце, лишь только, никак не стареет,
Ярким осенним листочком алеет.
Пусть обещают слякоть и стужу,
Нынешний день листопадом нас кружит,
И не пугает плохая погода -
Счастливы в разное время мы года.
В доме уютно и пахнет печенье,
А на душе золотое свеченье.
***
Стежка в’юнка аж до ганку біжить
Між чебрецем, полином, деревієм.
Хата віконцями в небо зорить
Від матіоли і м’яти схмеліла;
В білій сорочці, в очіпку стоїть,
Вперлася в небо причілком.
Наче та баба стара реготить,
Онде, беззубим одвірком.
***
Дитинство, побався зі мною.
Гайнемо туди, де колись,
Дорогою бігли курною,
Де небо з рікою злились.
Колінце тобі поцілую
подряпане об кураї
І подих удвох затамуєм,
бо тьохкають вже солов’ї.
Голівки свої заквітчаєм
Вінками з квіток польових,
Побігаєм і пострибаєм,
Полежимо в травах м’яких.
Так весело, гарно з тобою,
Душа, як на крилах летить.
Дитинство, лишайся зі мною
Назавжди, не лише на мить.
* * *
Посміхаються айстри, заціловані сонцем
І, навшпиньки зіп’явшись, гріє сонях чоло.
Мов змальовані майстром паничі край віконця,
На тиночок діставшись, оглядають село:
Хати в білих сорочках, в капелюхах з соломи,
Церква в тихім смиренні, млин старий край води,
Дітлахів на ставочку, що не знають утоми,
Груші-дички старезнні, що садили діди.
Як же затишно й світло, як в Господньому храмі.
Ці картини чудові десь живуть в глибині.
І душа тому квітне , що щасливі зростали
У красі і любові, то й співаєм пісні.
Голод.
Літо дрімає на ганку.
Терпко гірчить деревій.
Мама колише до ранку
Скарб найпрекрасніший свій.
Спи, моє дитятко, люлі.
Сонко і Дрімко вже сплять
І не туркочуть нам гулі,
І на даху не сидять.
Тиша. Лише колискова
Шепотом трав колиса.
Чом після кожного слова
Котиться болем сльоза?
Пухлі чому рученята?
Голод сміється з пітьми.
Суд чинить, з хати до хати,
Смерть над живими людьми.
Стихли обоє, спочили
Вічним, тихесеньким сном
І розпростер свої крила
Янгол над мертвим селом.
Скотилася зірка.
Світлій памя’ті Гончаренка Василя Андрійовича.
Спалахнула й скотилася зірка,
Розчинилась у вічності-тьмі,
Від поезії дерева гілка
Відчахнулась в скорботі німій.
Вже вогненні рядки не напише
Для нащадків поета рука.
Не закличе до щирості віршем
І до правди не загука.
Десь пішов у далеку дорогу,
Із якої нема вороття.
Свою віру поніс, як хоругву,
У щасливе і світле життя.
Бо хотів лише гарної долі
Для держави і для сім’Ї,
І страждав від душевного болю,
Йому сльози чужі, як свої.
Він – митець і велика людина,
Син, поет для народу свого.
І не зітре лиха ця година
Ні ім’я, а ні слова його.
Моя душа - сирени ветка
Поют в ней звонко соловьи,
А Купидон, прицелясь метко,
На чувства зарится мои.
И радость вдруг, весенним ливнем,
И счастье вновь стучится в дверь,
И слышу в трелях соловьиных:
«Не бойся, не проси, не верь».
Груз лет своих с плеча я сброшу
И облачусь в Весны наряд,
С волос своих стряхну порошу,
Глаза, как лучики блестят.
Зимы приход не жду я с грустью.
Осенний день – души полет.
Во мне опять сирени буйство
И снова соловей поет.
Світлій пам'яті бабусі Яни.
Поглядає вечір першою зорею,
Спокоєм ласкаво огорта село,
Пахнуть матіоли і п’янять лілеї,
І поклав долоньки Сонко на чоло.
Вітерець пустує, бавиться в фіранці
І чумацьким шляхом небо вже зорить.
Кошеня тихенько грається на лавці.
Шепотить бабуся те, що їй болить:
«Пожалій, Пречиста, діточок, онуків,
Дай життя їм гарне, краще, ніж моє,
Щоб вони не знали горя і розлуки,
Бережи їх, Діво, як дитя своє».
Розійшлися діти різними шляхами.
Сиротою – хата, пустка у дворі.
Вже нема бабусі, але в серці з нами.
Віримо - радіє там за нас вгорі.
Чорнобильські дзвони.
Звістка вороном чорним летіла,
Калатали чорнобильські дзвони,
Убивав всі клітиночки тіла
Мирний атом нам без перепони.
Боронили свій край від нещастя
Ні себе, ні життя не жаліли.
Та з роками зазнали напасті –
Полини у серцях загірчили.
Хворі люди, що ледь животіють,
Рвуть залізну, важку перепону.
Віднайти вони Правду воліють.
Знову дзвонять Чорнобиля дзвони.
***
Птицей вольною, песней звонкою,
Да по жизни бы не спеша.
Чтоб не встретиться с болью горькою,
Да не плакала бы душа.
|
|
Просмотров: 128 |
Добавил: festivalpoezii
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
|
