Я, Тетяна Осінь (Нікулочкіна Тетяна Василівна) пишу поезію і прозу українською і російською мовами. Друкувалася в Києві, Каневі, Луцьку, Ужгороді, Донецьку, Дніпропетровську, Мелітополі, Запоріжжі. Автор п’яти поетичних книг: "Осінній віршопад", "Светлые полдни", "Над суетой", "Время жатвы и стихов", "Жажда света"; і повісті "Любить и прощать".
ЯМБИ ЛІТНЬОЇ НОЧІ
Вже надвечір’я п'є ромену теплий присмак. Мов зморений круп'є, напівпрозорий присмерк загасить ліхтарі. Спочинь, окраєць міста. Вже місяць угорі, зірок рясні намиста…
Дивись, тополі там стоять, мов поторочі; стрічки їм ніч впліта із оксамиту ночі. Стоїть і ожеред – як велетень у вовні. Шепоче очерет під місяцем уповні.
За містом – оболонь, вологу п’є прилука… Бери мене в полон, рахманна ніч! Послухай: зітхає срібний лох і віти хилить з дамби… …Спасибі, Архілох*, тобі за чисті ямби!
* Архілох – давньогрецький поет (VII ст. до н. е.), якого вважають творцем віршованого розміру ямбу.
01.12.2015
ЧОРНО-БІЛЕ БУТТЯ
1
О, ця ніч не вагітна сполукою сліз і молитви, та у строфах не зможу мовчати про нашу розлуку, і почну звіддаля… Неминучість стрімкої ловитви птахолову на втіху, а пташці, як звісно, на муку.
Як було їй у клітці – про те не напише поетка, перестигле мовчання, як ніч, перехопить аорту. А на ранок палають в багатті невдалі чернетки… …Так, напевне, себе відчувають опісля аборту.
2
Вже не вперше здається чернеткою доля, неначе роз’єдналась між нами якась необхідна сполука. Ось і осінь змарніла: скидає лахміття і плаче. Відкорковане небо стікає у келих розлуки.
Так і йти б навмання, тільки спогад вертає додому. Передмістя у книзі буття намальовано білим. Передзим’я насипало снігу під вечір свідомо: між рядками будинків – провулки, неначе пробіли.
В неримованім світі – тобі я шукаю заміну, до письмового столу іду залюбки, як на прощу. …Білі вірші незграбно чорніють у пеклі каміну. Білий сніг протримається, думаю, трішечки довше.
2015
СЛОВО
Впадуть сніги. Тоді розтануть… І зорі згаснуть, і світи. Невже й слова землею стануть, як пил доріг, як я і ти?
Коли покличе горнє небо: під час дощу, у час цвітінь? Чи є в мені якась потреба? Краплинка я, піщинка, рінь.
Чи опинюсь там випадково? Підхопить вітер, мов курай. Де не озветься лунко слово – невже то рай?
29.11.2015
ДУША І ВІРШІ
В небесах, де спіють грози, – хмари чи дереворит? Вітер в комині голосить, хоче з кимсь поговорить.
І мені спитать кортіло (хоч боялась відкоша): чим ти живишся, у тіло закоркована душа?
Я тобі вчиняла вірші (наче хліб а чи калач), часом – кращі, часом – гірші: хочеш – їж, а хочеш – плач.
Ну а щоби ти хотіла? – зваж, та тільки не спіши. Як залишишся без тіла – хоч цитату залиши.
27.12.2015
СВІТЛО І РИМИ
Б'ється метелик у шибку ілюзій – світла бажає. Я ж бо так само приречена Музі, та чи навзаєм?
Часом свої шматувала чернетки – більше несла. Я ж і метелику – жалість поетки – світло гасила…
В світі ілюзій, а чи віршування – разом згорімо! Хай наші душі відчують востаннє – світло і рими.
