Замість нудної і нецікавої автобіографії Чи знаємо ми людей? Своїх близьких та знайомих… Про що вони мріють? Чим переймаються? Що їм болить врешті-решт? Нам завжди ніколи… Ми живемо поспіхом… Все біжимо… А куди власне? До якої риски? Що там, за тією межею? Одного дня я зупинилась і зрозуміла, що ніхто в цім Світі (окрім однієї людини, сподіваюсь) мене не зна. І то більше – навіть не хочуть знати! Воліють додумати, додати, а чи відібрати і гріхи, і чесноти. Сумно… Я вирішила зробити хоч дещицю, щоб достукатись, догукатись… Отже, необділені людяністю відчують душею декілька штрихів до мого портрету. Хоча, ці замальовки не є калькою з мого життя. Та… Хто зна? Ну, а для інших – то є привід зайвий раз попліткувати й покепкувати – все ж якась розрада (чи не так?). Тіштеся, Люди, доки існує цей Світ! Щасти всім в усьому! Олена Музичук
Засумувала за ромашками
Засумувала за ромашками… Наснились трави, ковила. Про щось своє перемовлялися Пісок і камні з джерела. Знов наспівала їм водиця Кохання, зраду і любов. Самотній равлик на стежині Прислухався до тих розмов. Пташки дзеленькали у листячку, Хизуючись серед своїх. Метелики рябіли крильцями, Здійснивши дивний переліт. І все то – Літечко зелене, Рожеве, синє, осяйне, Блакитне, біле, легкокриле, Червоне, жовте, запашне. Хмарки й веселка цілувалися… Що їм сліпий незрячий дощ? Прокинулась… Зима… Хурделиця… І треба знов варити борщ. Завтра Сніг заколихує місто… Місячне сяйво бринить… Вже на деревах намисто – Все ж неповторна ця мить. -Завтра… Я думала: «Завтра… Вийду… Побачу… Здивуюсь...», Але водиця вже зранку Змила ошатність вулиць. Так і в житті буває: -Завтра скажу, що люблю... -Потім в обіймах сховаюсь… -І… вже колись долюблю…
Давно
Зимно… Сніжно… Ніжно… Шепіт. Та шурхіт крил. Казка з шухлядки вийшла, Витерла пил віків. Місяць зірки чарує… Що йому? Він Один. Жінка вечерю готує, Сукню ошатну і грим. А у душі хурделиця! Навіть думки замело. - Щастя до хати стелеться, А чи печалі вино? І, позіхнувши солодко, Казка знов відійшла. - Мабуть, здалось, що кликали – Ще не прийшла пора… З неба сніжинки пір’ям, Гілка рипить у вікно… Як же давно все було те! Як же давно… ***
Писанка
Котилася майбутня писанка по битій дорозі. Поки що гладенька й чистенька. Незаплямована... Назустріч їй ішли перехожі. Деякі зупинялися. Роздивлялися на ту дивину. Їх погляди залишали на ній свій відбиток. Заздрісні торували її болотяним шаром. Лагідні – сповивали блакиттю. Байдужі – снували пиловим павутинням. Розпачливі – волали чорною тугою безпорадної розпуки. Веселі – іскрилися ніжно-золотавими посмішками. Закохані – залишалися замріяно-червоним відбитком із присмаком цілунку. Здивовані - пестували цікавістю різнокольоровою. Дитячі ж погляди полишали на ній ніжні плямки Святої Безгрішності, що розходилися білими напів-колами візерунку. Поступово накладалися нові і нові мотиви та кольори. Від світлого до темного. Це створювало надзвичайно складну, виключно багату різними нюансами композицію. Малюнок був вільним та багатобарвним. Не зашореним. А вишукана писанка дедалі більше набирала цілющої сили... І усі ті кольори перетиналися один з одним, утворюючи щось навдивовижу довершене в своїй незрозумілості й абстракції. У цій писанці проглядало все життя наше. Із радощами й стражданнями, докорами й співчуваннями. З усіма почуттями і найтоншими відтінками переживань. Як воно є... А писанка мружилася на сонечку, виграючи барвисто. І все котилася далі. Гукала. Вабила. Манила. Ніби щось промовляла... Вона була, як сама Краса. Якась дівчина підняла ту забавку, обтерла пил. Надивилася досхочу. І поклала у гніздечко на гілці розлогої верби. Ще й травичкою сухою притрусила... Прилетіла пташка. Спочатку витьохкувала заливисто й хвацько. Потім угледіла те диво. І почала піклуватися про писанку, як могла, зігріваючи її своїм теплом. Одним словом, висиджувати. А одного ранку шкаралупа розкололася, і на світ Божий з’явилося пташеня. Воно було маленьке, слабе і майже голе. Таке тендітне й беззахисне. Але всі чомусь знали, що то є Жар – Птиця нашої Долі. От, підросте маля, вбереться в барвисте пір’ячко, схоже на шкаралупу тої писанки. І злетить високо в небо, даруючи людям віру в Добро і Казку, Любов і Вірність. У щасливе і довге Буття на цій Землі... У вічне Життя! У Відродження та Воскресіння! Вічне коло життя. «Цок! Цок! Цок!»,- хизуються гордовито чорні стильні чобітки на підборах. Вони обліпили струнку ніжку. Вони у захваті, у леті, у стрімкості життя. Такі новенькі й самовпевнені. Як і господиня. Аж до пихи! Вони разом обганяють, не надто напружуючись старенькі капці невизначеного кольору, що вже і збиті, і стоптані, і не дуже охайні. Бо находилися за своє довге життя. Та й наморилися ой як разом із тими ногами, що плетуться старечою ходою, затинаючись. Ледь сунуть. Втома... Хвороби... Зношеність... Та й куди вже їм поспішати? Адже ж усе найкраще вже позаду. Минулося... А ось звідкись ніби виринули червоно-зелені ботики із котиками, що посміхаються мружачись. Немов викотились... Такі маленькі, навіть крихітні. І ніжки... І ботики... І котики... Вони, напевно, вмістяться на долоні. Звичайно ж, новенькі! Та й чого б їм бути зношеними? З якого дива? Адже маля ледь робить перші кроки. От падає, знов іде. Воно не встигне їх зносити, бо ніжка ж росте, як з води. Незабаром уже стануть замалими. А поки що, ті ботики обганяють навіть капці, затинаючись та хекаючи... А це що таке суне? Величезний розмір, що вмістить у себе і чобітки, і капці, і навіть ботики. Але так пасує до кремезної постаті чоловіка. Черевики ступають впевнено й рішуче... І одразу пригадуються такі слова, як „мужність” та „надійність”. Зграйка дівочих кросівок майже пробігла, перемовляючись рипом у захваті. А ось вже не ботики, а ще не черевички. Дівочі, тендітні, з прикрасами. А поряд з ними парубочі згрубілі, без зайвих витребеньок. Обоє випромінюють сяйво... А ось перші жіночі черевички. Ступають повільно, обережно. Звикають... Незвично, але ж так приємно відчувати себе дорослою. Підбори зависокі, а черевичкі такі вузенькі. Вони похнюпилися, бо натерли дівчині ногу. Ненавмисне, але почуваються винними... І усі вони дріботять, летять, шаркають, крокують, виписують, заточуються. Хода теж різна: важка, метушлива, невпевнена, летюча, виважена, розмірена. А я спостерігаю за тим усим з вікна напів-підвальної кімнати. Якісь думки гомонять собі тихенько. Я не дослухаюся. Я лише дивлюся. Все й так зрозуміло. Горобці визбирують намистинки насіння, пірнаючи під ноги перехожим. А взуття усе крокує і крокує. Урізнобіч... І то є – наше життя! Вічне коло, що ніколи не припинить свій рух. І є у ньому місце усім! І так буде завжди! Яке ж краще? А усе гарне по-своєму... І на усе маємо свій час...
