Поет, прозаїк, перекладач. Багато років Ольга Чорнобривець мешкає в Iталії, але зберігла любов до рідної землі, якою щедро ділиться з читачами своїх книжок.

МАЛЬВИ – ДО НЕБЕС

Півмісяць – скибка золота.

Бліденький пояс Оріона.

Життя стежки перепліта,

I, наче пісня безборонна,

Проллється мій солодкий щем

Серпневим зоряним дощем.

Світає. День новий встає.

Мені збиратися в дорогу.

Я довіряю тільки Богу

Життя барвистеє моє.

Я тілом – тут, душею – десь...

I мальви, мальви – до небес.

ЖIНОЧА АРМIЯ

Вуалька сіра на обличчі

Економічної війни.

В жорстоких лапах у ціни

Поблякли цінності і ближче

В чужім краю чужа сім’я.

Ці потай виплакані очі...

Рятує діток звіддаля

Незрима армія жіноча.

А скільки ж нас отут – мільйон?

Бо ми ж – народ, а не народець.

У кожнім місті – батальйон,

I сам Господь

                               нам полководець.

А МИ Ж БО Є

А ми ж бо є!

                А ми ж – іще живі!

Вкраїно, ми –

                сини твої і доньки.

Розвіяли вітри нас степові,

I тягнуться в Iталію долоньки

До мами із усіх містечок, сіл.

А мама...

                інших няньчить діток.

I на усе нам стачить сил

I сліз – Господь у тому свідок.

Вкраїно, зглянься, ми ж бо є!

Не закривай на правду очі.

Бо напівсироти – твоє

Майбутнє. Біль німий клекоче.

Мій дух козацький ще не звик

До поневолення й неслави.

Вкраїно-мати! Материк...

Ми – острівці твої, державо.

МОЯ ВКРАЇНОНЬКО

Моя Вкраїнонько далека!

Мій рідний світе-небокраю...

Несе на крилоньках лелека

Сумні думки з чужого раю.

Моя Вкраїнонько,

                               не сердься –

Нам жити вкупоньці годиться.

Бо нерозхлюпаного серця

Міліє чистая криниця.

Моя Вкраїно ясноока!

На дні очей –

                               сльоза невпинна.

Не гріє постіль одинока,

Холодна, наче домовина.

Моя Вкраїнонько – родина

У світанковому серпанку...

Терниста та гірка стежина,

Мов безкінечна ніч до ранку.

У СЕРПНЕВИЙ ЗОРЕПАД

Обніму засніжено і ніжно.

Влітку на стежки

                               посиплю рути.

Iз сльозою чистої спокути

В ніч Чумацьким Шляхом

                                                     поведу.

Копанкою стану в роздоріжжі

I крилом прикрию у пустелі.

М'якша пуху і твердіша скелі,

Загнуздаю доленьку гніду.

Ти неси,

          дикунко пишногрива!

Я до шиї прихилюсь

                                               з довірою.

На терезах щастя роки міряю

I не оглядаюся назад.

А коли життя погасне диво,

Занеси, прошу, стезею звісною,

В Україну –

             кісткою чи піснею,

Зойком – у серпневий зорепад.

ПОДВIР'Я

Уже нема про що кричати.

А пісня – ллється.

                               Вторить дзвін.

Подвір'ям тихо ходить мати.

Прикрите полум'я сивин.

I світить хустка та барвиста

У сни розчахнені мої.

Перелились у душі внуків

Її колишні солов'ї.

Й нема у світі ліпших звуків,

Коли бринять ії пісні.

Гірке намистонько розлуки...

Її молитва – у мені.

РОЗЛУКА

Намалювати?

Так фарби не стачить.

А розказати –

Забракне і слів.

Що відчуває

Згорьована мати,

Коли не бачить

Так довго синів.

СЕЛО

А було ж – кремезні явори

Та й дуби –

                по метрові в обхваті.

Річка – літня пристань дітвори,

Довгі посиденьки на загаті.

Замість яворів – лиш стовбури,

Та й дубки не набирають сили.

Віддалились,

                відокремились двори,

Замулилась річка, обміліла.

Як душа народу: занесло

Мулом сподівань

                 даремних, марних.

Сиротливе, вичахле село

Сумом-щемом душу облягло.

ПОДВIЙНЕ

ПРОЖИВАННЯ

Заплетуться думки неспокійні

У світанки зурочено-сині,

Мов гірке

           проживання подвійне:

Тіло – тут, а душа – в Україні.