Народилась і виросла на Луганщині. З 2014 р. мешкаю у Запоріжжі. За фахом – вчитель української мови та літератури. Працюю у Запорізькій обласній бібліотеці для юнацтва. Засновниця Літературної Штольні. Координатор проекту «Безкоштовні курси української мови у Запоріжжі». Лауреат Всеукраїнського конкурсу молодої української поезії та української авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони» (2015)
Автор збірки віршів та каліграм «Перепрошивка» («Букрек», 2016)
***
Пахне медом і трохи м’ятою,
Дощ пройшов – і на серці легше.
Я укотре собі нагадую,
Що живу в цьому світі вперше.
Бачить небо очей моїх карість,
Вабить літо своїм розмаєм.
Милий Боже, даруй нам радість
Цінувати усе, що маєм.
***
Безлюдний пляж – і нас у світі двоє:
Лиш я і море – і нікого більш.
Я стану теж спокійною такою,
Як море. І залишиться мій вірш
Записаним на хвилях і у небо
Його у дзьобі чайка понесе.
Я змию врешті всю печаль із себе,
А море прийме і сховає все.
Я зовсім не боюсь сьогодні жити,
Сміятись і ходити по воді.
Як вабить море синім оксамитом!
Які у нього очі голубі!
Хай час летить, не роблячи зупинок,
Життя іде, не стишує ходи.
Я розсипаюсь на мільйон піщинок,
І залишаюсь з морем назавжди.
***
Не моє. Не веселе. Не місто.
Задзеркалля моє особисте.
Намісили добрячого тіста –
Де сховати від того лице?
Були друзі – і друзів немає.
Був тут дім – тепер дому немає.
Все минеться – все в світі минає,
Але як пережити все це?
Коридорами ходять діти.
Скоро виростуть ось ці діти.
Вони вміють направду любити
Чи цього не навчають у вас?
У портфелях ручні гранати.
Тут навчають лише виживати
І принишкло сідає за парти
Несподівано тихий клас.
Хто розкаже мені, навіщо
Ми тікаємо з цих приміщень?
В корабля геть діряве днище,
Він повільно іде на дно.
Замість крику про допомогу
Тут мінують старі дороги
І від ворога ждуть підмоги,
Виглядаючи у вікно.
В небі купчаться хмари сиві,
Гільзи падають, наче сливи.
Моє місто було красиве,
Усміхалось мені воно!
Та вернеться пора цвітіння,
Замість плачу і голосіння
Моє місто мене зустріне
Із трояндами і вином.
***
Вам таке і не снилось досі,
Не показували в кіно:
Чужа ніч, чуже місто, осінь
Зазирає в чуже вікно.
Я не сплю, я не можу спати!
В цій осінній цупкій імлі
Мені сняться донбаські хати,
Терикони і журавлі.
Місто вранці зітхає тяжко,
Каже: «Біль свій віддай мені,
Моя мила донбаська пташко
Із поламаними крильми.
Я навчу тебе знов літати,
Не ховайся у сірий плащ.
Що розлуки і що нам втрати?
Сильна пташко моя, не плач!
Ось для тебе і небо синє,
І суцвіття земних доріг,
І Дніпро свої хвилі сиві
Котить прямо тобі до ніг».
Я вдихаю на повні груди
Кожен день, кожну мить нову.
Відболить. Я усе забуду
І по-справжньому оживу.
І коли поведуть дороги
В світ показувати красу,
Місто це на Дніпрі,
за порогами,
В серці власному понесу.
***
Я питаю: «Майстре! Скажи, як бути?
До кого мати тепер довіру?
До тебе ж щодня приходять люди
І ти їм щось розповідаєш про віру.
І ти їм кажеш: «Тримайтесь, браття!
Бо прийде світло і зникне морок.
Давайте, браття, паліть багаття!
Нам йти недовго, десь років сорок»
А люди чують твоє послання,
Скидають торби, сідають в коло
І спрагло слухають, як востаннє,
І ловлять жадібно кожне слово.
Ти бачиш, Майстре, і їхні очі,
І їхні зморшки, і їхні руки –
І як з таким вантажем щоночі
Тобі вдається, Майстре, заснути?
Ці люди більше не мають дому,
У них за спинами тільки втрати.
То як ти, Майстре, долаєш втому,
Коли не маєш, чого сказати?
Вони питають: «Скажи нам, Майстре,
Куди ми йдемо? В яку країну?
Чому ми чуєм завжди: «Тримайтесь!»
І ти вирівнюєш гордо спину
Та промовляєш: «Усі страждання
Даються людям завжди по силах.
І наше довге поневіряння
Скінчиться врешті любов’ю й миром.
Тримайте тільки міцніше зброю,
Тримайтесь віри в своїх молитвах.
Свобода завжди дається з боєм,
Про це не варто і говорити.
Цей світ не буде таким, як вчора.
Для нас відкриються інші двері».
І люди слухали Майстра знову
Посеред лісу, пустель і прерій.
Ти вмієш, Майстре, вправляти мозок
І вправно креслиш нові маршрути.
Скажи, коли вже скінчиться морок?
Порадь же, Майстре, мені, як бути?..
| 
