Іван Васильович Левченко народився 8 лютого 1952 року в селі Мала Токмачка Оріхівського району Запорізької області.

Через ранню смерть батьків виховувався в Новомиколаївській та Запорізькій школах-інтернатах. Закінчив українське відділення філологічного факультету Запорізького педагогічного інституту, відділення журналістики Вищої партшколи в Києві, аспірантуру ЗМІ Академії суспільних наук у Москві. 

Член Національних спілок письменників та журналістів України, заслужений журналіст України, кандидат історичних наук, доцент.

2012 року вийшов на пенсію. З того часу перебуває на творчій роботі.

 Автор поетичних збірок та книг віршів "Мигдаль на руїні", "Недруги не зраджують ніколи", "Стою на Майдані", "Встречаю песней новый день", "Порятунок у шторм",  "Все повертається в житті", "Єднаймося, браття!", "Я вірю: Вкраїною Крим проросте!", "Ні, не все ще втрачено!", "Не губімо в собі Україну!", "Заберу тебе в сон", "Над прірвою", "За журавлями", "Розбуджені бідою",  а також документальної трилогії "Історія протистояння", "Ми з ліцензією" та "Отак і живемо", які можна прочитати на потужному Інтернет-порталі "Українське життя в Севастополі" та авторському сайті "Світлиця Івана Левченка".

Добірки віршів друкував у газетах "Запорізька правда", "Комсомолець Запоріжжя",

"Кримська світлиця", "Хрещатик", журналах "Дніпро", "Київ",  "Ми і Президент" та інших.

Сон в руку

             "Велика вода не зможе загасити любові, і ріки її не затоплять"

                    З "Пісні пісень" Соломона

Не вся під мулом річка наче,

Принаймні пам’яті моєї,

Де, як в Ітаці Одіссея,

Мене ще ждуть в Малій Токмачці...

Хоч я давно уже осів,

Як і хотілося, в столиці,

Село останнім часом сниться,

Де вже ні хати, ні батьків.

Напевне, так воно і є:

Де б не гасав ото світами,

А, як завжди, до тата й мами

В село вертаюся своє.

Принаймні в пам’яті, у снах

Таким щасливим Одіссеєм

Пливу я Конкою своєю,

Хоч мілководна вже вона...

Але молю: пребудь завжди,

Моє село, Мала Токмачко!

Приснилось знов. Проснувсь і плачу,

Мов побував, де народивсь.

І ожили у тому сні

Місця – з дитинства любі й милі,

Батьки живі мені наснились,

Тому і плачеться мені.

І ні до чого тут літа,

Допоки річка Конка плине,

Я Василя і Дашки сином,

Як і села – лишаюсь там.

Бо пуповина там моя.

І там батьків моїх могили.

Щоб не забулося – наснилось.

І снам удячний, плачу я.

Беру у руки телефон

І друга номер набираю.

Він там – в моєму ріднім краї.

До себе кличе: в руку – сон.

І хоч не цар – піїт лишень.

І не героєм після Трої –

Вертаю сином у село я,

Що стало піснею пісень.

І шепочу, мов Соломон:

"Я увійшов до мого саду…"

І заспівало серце радо.

І вдячно. Справді: в руку сон.

За словом – слово, й легше наче…

І я, щасливий, плину знову,

Рікою пам’яті й любові,

Що не зміліть, в Малу Токмачку.

                                                                             19 травня 2015 року

  Грім і кульбабки

Квітневий грім прогуркотів:

Чого б то гримав – навіжений?

Неначе сонечка оті –

Кульбабки дивляться на мене:

Злякались – вперше чули грім.

Стоять  здивовані, умиті

Дощем. Зігріті золотим

Промінням сонечка з блакиті.

Раніше їх не помічав.

Як за ніч виросли: круг мене

Кульбабки, схожі  на курчат,

Пасуться у траві зеленій.

Не вистачає квочки їм:

То й прийняли мене за неї,

Як налякав квітневий грім

Їх  навіженістю  своєю.

Та вже замовк – озвавсь і щез.

І лиш пташини ллються співи.

Пасу кульбабки під дощем,

Що як курчата полохливі.

Був страх чи подив був – дарма.

Забувся грім той непривітний.

Пробився  промінь із-за хмар,

І на півнеба вже блакиті.

Промчав літак, немов той грім.

Не бійтесь, мовлю – не ворожий…

Кивають  личка золоті,

Що на курчат і сонце схожі.

                                       16 квітня 2014 року

  Не треба, пане…

                 Василю Шкляру – творцю роману "Ностальгія"  

Халепу мав візник Іван:

Підвозив бричкою раз пана,

І та згори в багнюку впала,

А з брички – у багнюку пан.

Розсердився украй панок:

З багна ледь вибравсь, став гадати,

Як би Івана покарати,

Бо як це – пана і в багно?!

Івану роздягтись звелів.

І прив’язав  до деревини,

Щоб усвідомив той провину

Та звідав клятих  комарів…

Під вечір повернувсь туди:

Іван ледь дихає – обсіли

Ті комарі – аж чорне тіло.

 Й пан комарів гнать заходивсь.

Але Іван панка спинив:

"Не треба, пане, ці вже ситі,

А інші ж теж захочуть пити:

Голодні – кляті геть  вони!"  

… Я часто думаю про те:

Ну,  от прогнали ми підлоту,

А вже нова ссать кров не проти.

І визріва в мені протест:

Ні, треба, влада щоб  була

На руку чиста і без  збочень,

Що і комар ніс не підточить,

Тоді і менше буде зла.

Якщо прилипне щось  до рук –

На тих і є майданний Київ.

… Повів цю притчу в "Ностальгії"

Актор Іван Миколайчук.

Від влади звідав він  сповна:

Що прийде інша, то все тяжче.

Я ж сподіваюся – на краще.

Інакше всім нам – гріш ціна!

                                      8 квітня 2014 року

                                 Незламний батальйон

Де той спокій і сон:

Десять діб батальйон

Із оточення прагнув прорватись.

Спрага – спека тяжка.

І хоч крихта б яка:

Вже забули про їжу солдати.

А зосталося їх

З батальйону живих

Менше роти – така вона правда.

І, як тіло бійця,

Весь посічений стяг –

Перед строєм розгорнутий прапор.

І сказав командир

Напрямки, як завжди:

"Ви бувалі, обстріляні люди,

Тож брехать не резон:

У кільці батальйон.

А підмоги немає. Й не буде!

Із цієї біди, –

Далі вів командир, –

Вихід – вмерти, не здавшись. Чи – здатись…

Я ні кроку звідціль.

Ваше право, бійці,

Із позиції йти чи вмирати!"

І завмерли в строю,

Хто ні разу  в бою

Ані кулі не кланявсь, ні чорту:

"Командире, зажди!

Були разом завжди,

Сумніваєшся в нас? Чи чого ти?"

"Анітрохи, брати!

Та проситиму тих,

Хто вважає полон за спасіння,

Крок вперед! У скрутну

Мить я не дорікну

Й не затримую ні на хвилину!"

І –  аби хоч один!..

"Так! – сказав командир. – 

Перед Богом я чистий, солдати!

Знали, на що йдемо!

Бій останній дамо!

Умирати – так гідно вмирати!"

А орди – наче тлі!

Батальйон – у петлі.

І рятунку немає нікому.

Тільки клин журавлів,

Що у небі летів,

Взяв їх душі на крила. Й – додому…

Та ще рідна земля,

Що, як мати маля,

Пригорнула до себе –  востаннє.

І неслося  "Курли!" –

Про незламних орлів,

Про героїв. І дух їх незламний.

Ти, що тішишся в снах,

Передай-но синам,

А ті мусять синам передати,

Що вартує їх сон,

Бо не здавсь, батальйон –

Вірні даній присязі солдати.

... Він вартує наш сон –

Бойовий батальйон...

Не забути б – в годину розплати!

                                11 серпня 2014 року

                       День вишиванки

Мов сонце у протуберанцях –

Вогненне сонце навесні,

Ходжу весь день у вишиванці:

Святково, сонячно мені.

Магнітить погляди сорочка.

А досі – хто б і помічав,

Крім соцзабезу… І вже точно –

Ні з молодиць хто чи дівчат.

То що ж це скоїлося нині –

Перевернувся Божий світ…

"Ти подивись, який мужчина!" –

Мені почулося услід.

Аж не повірив і оглянувсь:

А, може, це комусь, та ні – .

Квітучі дві чарівні пані

Кивнули лагідно мені.

Можливо, дещо перебільшив,

Бо зір не той, що був колись...

Та на одній, що б стрів раніше,

Стовідсотково б оженивсь!

Розвів приречено руками:

Не спокушайте, любі, гріх!

Не здогадався: хоч на пам’ять

Було б  на фото зняти їх…

Це ж завдяки і тим панянкам

Відкрилась істина мені:

Нам так пасує вишиванка,

Що неповторні ми у ній.

Ми в ній такі – як гарні квіти!

Мов десять років скинув я…

Іду, і погляди магнітить

Сорочка вишита моя.

Колись, як був у Прикарпатті,

Придбав її. І відтоді

Вдягав, як правило, на свято.

Тепер носитиму завжди.

Бо відтепер – напевне знаю,

В день вишиванки і відкрив:

Сорочки кращої немає,

Що руки вишили майстринь. 

                                                                        17 травня 2014 року