Name: Іван Левченко
Item: Іван Левченко
Author: tatianaosen

Главная » 2016 » Июнь » 1 » Іван Левченко

07:47 Іван Левченко
Сон в руку "Велика вода не зможе загасити любові, і ріки її не затоплять" З "Пісні пісень" Соломона Не вся під мулом річка наче, Принаймні пам’яті моєї, Де, як в Ітаці Одіссея, Мене ще ждуть в Малій Токмачці... Хоч я давно уже осів, Як і хотілося, в столиці, Село останнім часом сниться, Де вже ні хати, ні батьків. Напевне, так воно і є: Де б не гасав ото світами, А, як завжди, до тата й мами В село вертаюся своє. Принаймні в пам’яті, у снах Таким щасливим Одіссеєм Пливу я Конкою своєю, Хоч мілководна вже вона... Але молю: пребудь завжди, Моє село, Мала Токмачко! Приснилось знов. Проснувсь і плачу, Мов побував, де народивсь. І ожили у тому сні Місця – з дитинства любі й милі, Батьки живі мені наснились, Тому і плачеться мені. І ні до чого тут літа, Допоки річка Конка плине, Я Василя і Дашки сином, Як і села – лишаюсь там. Бо пуповина там моя. І там батьків моїх могили. Щоб не забулося – наснилось. І снам удячний, плачу я. Беру у руки телефон І друга номер набираю. Він там – в моєму ріднім краї. До себе кличе: в руку – сон. І хоч не цар – піїт лишень. І не героєм після Трої – Вертаю сином у село я, Що стало піснею пісень. І шепочу, мов Соломон: "Я увійшов до мого саду…" І заспівало серце радо. І вдячно. Справді: в руку сон. За словом – слово, й легше наче… І я, щасливий, плину знову, Рікою пам’яті й любові, Що не зміліть, в Малу Токмачку. 19 травня 2015 року Грім і кульбабки Квітневий грім прогуркотів: Чого б то гримав – навіжений? Неначе сонечка оті – Кульбабки дивляться на мене: Злякались – вперше чули грім. Стоять здивовані, умиті Дощем. Зігріті золотим Промінням сонечка з блакиті. Раніше їх не помічав. Як за ніч виросли: круг мене Кульбабки, схожі на курчат, Пасуться у траві зеленій. Не вистачає квочки їм: То й прийняли мене за неї, Як налякав квітневий грім Їх навіженістю своєю. Та вже замовк – озвавсь і щез. І лиш пташини ллються співи. Пасу кульбабки під дощем, Що як курчата полохливі. Був страх чи подив був – дарма. Забувся грім той непривітний. Пробився промінь із-за хмар, І на півнеба вже блакиті. Промчав літак, немов той грім. Не бійтесь, мовлю – не ворожий… Кивають личка золоті, Що на курчат і сонце схожі. Не те слово! Шаліє дощ травневим блюзом. В дворі у нас жасмин цвіте. І знає він, що я люблю вас, А ви не знаєте про те. Картина маслом: на картині – Шаліє дощ, цвіте жасмин. А ми схилились над жасмином. І стрілись поглядами ми. Який пахучий! – тільки й мовив, Вдихнув медовий аромат, Від вас луною: "Не те слово!" І до пелюсточок – сама. "Краса!" – промовила. Й потому, Як і з’явилась, зникла вмить. І де шукати, невідомо: Ні я не знаю, ні жасмин. Спитав дощу б – замовк раптово. А не чаклунка ви, бува? І лиш луною: "Не те слово!" Ви – про жасмин. А я – про вас. Невже ви – плід моїх ілюзій? І я лиш вигадку люблю? І не було дощу із блюзом? Чому ж в душі звучить той блюз? Та хай і вигадка – радію! Бо що поезія? А те, Від чого серцю ніжно й мрійно, Немов у нім жасмин цвіте. 23 травня 2016 року День вишиванки Мов сонце у протуберанцях – Вогненне сонце навесні, Ходжу весь день у вишиванці: Святково, сонячно мені. Магнітить погляди сорочка. А досі – хто б і помічав, Крім соцзабезу… І вже точно – Ні з молодиць хто чи дівчат. То що ж це скоїлося нині – Перевернувся Божий світ… "Ти подивись, який мужчина!" – Мені почулося услід. Аж не повірив і оглянувсь: А, може, це комусь, та ні – . Квітучі дві чарівні пані Кивнули лагідно мені. Можливо, дещо перебільшив, Бо зір не той, що був колись... Та на одній, що б стрів раніше, Стовідсотково б оженивсь! Розвів приречено руками: Не спокушайте, любі, гріх! Не здогадався: хоч на пам’ять Було б на фото зняти їх… Це ж завдяки і тим панянкам Відкрилась істина мені: Нам так пасує вишиванка, Що неповторні ми у ній. Ми в ній такі – як гарні квіти! Мов десять років скинув я… Іду, і погляди магнітить Сорочка вишита моя. Колись, як був у Прикарпатті, Придбав її. І відтоді Вдягав, як правило, на свято. Тепер носитиму завжди. Бо відтепер – напевне знаю, В день вишиванки і відкрив: Сорочки кращої немає, Що руки вишили майстринь. 17 травня 2014 року Дитяча сміхотерапія Коли болить – таки болить: Заговорив би біль – не вмію… Але так радісно, коли Сміються діти – любо-мило: Аж сам всміхнешся. І дива – Біль відпускає, відпускає… І де й знаходяться слова, Немов промінчики ласкаві. Тепер я знаю: щоб мені Із болем впоратися якось, А поготів – продовжить дні, Повинні діти скрізь сміятись. Луною котиться здаля Сміх на майданчику дитячім… Люблю усміхнених малят. І не люблю, як діти плачуть. Ну, що ти так розкис, малий: Забив колінце? Не біда то! Біда, коли душа болить Через забійне слово втрати. Дай, Боже, втрат отих тобі Не знати якнайдовше, милий! Ну, от – знов радісний побіг: Яка біда – переболіло! Й мені мов легше… То й усіх Матусь просив би щирим словом: Нехай дзвенить дитячий сміх, Бо так лікує, як ніхто, він! Хоч знаю я – не відболить, Та хоч попустить, й легше наче. Бо й справді радісно, коли Сміються діти, а не плачуть.
1 2 3 4 5 Просмотров: 150 \| Добавил: iren \| Рейтинг: 5.0/1

Всего комментариев: 1
Порядок вывода комментариев: 0 Спам 1 tatianaosen • 19:46, 01.06.2016 Кожен із нас, хоч у думках, а повертається до своєї Ітаки. Сподобався і вірш "Грім і кульбабки", і "Дитяча сміхотерапія". І за вишиванку дякую. Хай вам щастить - і в житті, і у творчості! Миру і добра!

Меню сайта

Вход на сайт

Старая форма входа

Поиск

Календарь

Архив записей

Статистика