*** Не моє. Не веселе. Не місто. Задзеркалля моє особисте. Намісили добрячого тіста – Де сховати від того лице? Були друзі – і друзів немає. Був тут дім – тепер дому немає. Все минеться – все в світі минає, Але як пережити все це?
Коридорами ходять діти. Скоро виростуть ось ці діти. Вони вміють направду любити Чи цього не навчають у вас? У портфелях ручні гранати. Тут навчають лише виживати І принишкло сідає за парти Несподівано тихий клас.
Хто розкаже мені, навіщо Ми тікаємо з цих приміщень? В корабля геть діряве днище, Він повільно іде на дно. Замість крику про допомогу Тут мінують старі дороги І від ворога ждуть підмоги, Виглядаючи у вікно.
В небі купчаться хмари сиві, Гільзи падають, наче сливи. Моє місто було красиве, Усміхалось мені воно! Та вернеться пора цвітіння, Замість плачу і голосіння Моє місто мене зустріне Із трояндами і вином.
***
Вам таке і не снилось досі, Не показували в кіно: Чужа ніч, чуже місто, осінь Зазирає в чуже вікно.
Я не сплю, я не можу спати! В цій осінній цупкій імлі Мені сняться донбаські хати, Терикони і журавлі.
Місто вранці зітхає тяжко, Каже: «Біль свій віддай мені, Моя мила донбаська пташко Із поламаними крильми.
Я навчу тебе знов літати, Не ховайся у сірий плащ. Що розлуки і що нам втрати? Сильна пташко моя, не плач!
Ось для тебе і небо синє, І суцвіття земних доріг, І Дніпро свої хвилі сиві Котить прямо тобі до ніг».
Я вдихаю на повні груди Кожен день, кожну мить нову. Відболить. Я усе забуду І по-справжньому оживу.
І коли поведуть дороги В світ показувати красу, Місто це на Дніпрі, за порогами, В серці власному понесу.
***
Мандрую подумки, навмання, Крізь кілометри, години, дні Туди, де хлопчик моє ім’я Виводив крейдою на стіні.
Такий серйозний, піднявши брів, Як в заголовках газетних шпальт, Писав про те, що мене любив, І крейда сипалась на асфальт.
Чи він чекає на мене ще Той хлопчик, з усмішкою весни? Хай напис змило давно дощем, Та не із пам’яті – зі стіни.
***
Розірви ланцюжок із безколірних днів, Залікуй мої болісні рани. Прилітай! Припливай! Без твоїх кораблів Сумують мої океани.
Розкажи про нещастя зруйнованих гнізд, Я про більше тебе не прошý. Приїжджай, я чекаю на твій приїзд, Як пустеля чекає дощу.
Я пишу тобі вірші, листи, пісні, Смс, повідомлення в чатах. І єдина відрада в ці дні пісні – На вокзалі тебе стрічати.
Де земля пам’ятає твої сліди, Розквітають троянди черлені. Нехай змінять маршрути усі поїзди І тебе привезуть до мене.
І зруйнується всесвіт старий ущент, А новий буде рівня раю. Світ народиться заново й буде центр Там, де я на тебе чекаю.
***
Дивиться сум очима малого щеняти. Час усміхається, ніби пита: «Ну що?» Мені стільки всього тобі хочеться розказати, Стільки всього…
Час уплітає в коси стрічки і квіти. Ось тобі, дівчинко, мрія, дорога – йди! І хтось на ґанок вийде мене зустріти, Тільки не ти.
Всяке буває: і радість, і біль судомний. Хтось мене хвалить, плескає по плечу. А я уві сні повертаюсь до нас додому Й немов лечу.
Знала, що буде важко. Я не просила І не прошу у долі легких шляхів. Хай тільки береже тебе Божа сила Во вік віків!
Два маленькі щасливі віршики
1.
Зав’язати б кілометри вузликом, Аби шлях між нами та й скоротився. Щоб був теплий вечір, лунала музика, Я читала, а ти на мене дивився.
Я б уже, напевне, пропала безвісти, Якби ти колись мене не спинив, Бо любов – це коли два великі Всесвіти Поєднуються в один.
2.
Зорі, неначе маленькі ґудзики, Застібнули небесний шовк. З пальців твоїх витікає музика Й запікається, наче кров.
Очі блакитні, за море глибші, – Дивилася б знову і знов. Я відчуваю до тебе вірші – Це більше, ніж просто любов.
***
Пахне медом і трохи м’ятою, Дощ пройшов – і на серці легше. Я укотре собі нагадую, Що живу в цьому світі вперше.
Бачить небо очей моїх карість, Вабить літо своїм розмаєм. Милий Боже, даруй нам радість Цінувати усе, що маєм.
Ранковість
Щоранку красивий закоханий світ Мені зазирає у заспані вікна. Будь, доле, до мене сьогодні привітна, Даруй моїм мріям надію на зліт.
Я – нитка Господнього диво-шиття. В нестримній, шаленій земній круговерті Я вже перестала боятися смерті І вчуся щодня цінувати життя.
І кожну хвилину я спрагло ловлю, І подихом жодним краси не порушу. Я разом з вікном відкриватиму душу Назустріч новому щасливому дню.
***
Коли у серці пустка й протяг І ліків не знайти від стресу, Хапай рюкзак, сідай на потяг, Їдь в Одесу.
***
Безлюдний пляж – і нас у світі двоє: Лиш я і море – і нікого більш. Я стану теж спокійною такою, Як море. І залишиться мій вірш
Записаним на хвилях і у небо Його у дзьобі чайка понесе. Я змию врешті всю печаль із себе, А море прийме і сховає все.
Я зовсім не боюсь сьогодні жити, Сміятись і ходити по воді. Як вабить море синім оксамитом! Які у нього очі голубі!
Хай час летить, не роблячи зупинок, Життя іде, не стишує ходи. Я розсипаюсь на мільйон піщинок, І залишаюсь з морем назавжди.
Вдячність
Несу її, мов склянку молока, Щоб жодної краплини не пролити. В душі моїй живуть птахи і квіти, І радість розтікається легка.
Несу її до тебе крізь вогні, Цю вдячність – білу й теплу насолоду, І всі чарівні й неповторні ноти, Що є в природі, чуються мені.
Ти п’єш її зі склянки аж до дна, А я радію тихо, життєлюбно. Напевне, вдячність вигадали люди, Щоб напувати іншого сповна.
З нетерпінням будемо Вас чекати!
